Дівчинка, що вімовилась бути Чарівнпцею.

 

​На краю Великого Всесвіту, там, де зорі перетворюються в блідий туман, жили дивні істоти. Вони могли переміщатись крізь простір з такою швидкістю, що за хвилини потрапляли до будь-якої відомої їм планети. Це все тому, що вони не мали звичного нам земного тіла, а складалися з найменших у світі частинок, які давні земні цивілізації називали ефіром, інші — енергією, хтось — світлом. Вони переміщали свої напівпрозорі тіла зі швидкістю думки, і звичайна земна людина з її органами чуття не могла побачити їх, але дехто з людей міг відчути.

​В їхньому далекому світі все створювалося силою думки, і не було там горя і щастя, любові і почуттів, тому чарівні істоти прилітали на Землю, щоб подивитись на земних створінь. Іноді вони залишалися жити серед людей, спостерігали за ними, допомагали і навіть приймали вигляд будь-якого предмета чи земної істоти, а також спілкувалися з тими, хто їх відчував, силою думок. Ці люди могли передбачати майбутнє, відвертати трагічні події, лікувати інших людей. О, як було багато тих, хто мріяв дізнатись про майбутнє чи отримати за допомогою чарів силу, що керує природою і людьми! З часом люди зрозуміли, як можна подружитись із чарівними створіннями, і таких людей стали називати чарівниками.

​Сьогодні я хочу розповісти вам історію дівчинки, яка відмовилася стати чарівницею.

​Коли дівчинка народилася, біля її ліжка з'явилися чарівні істоти.

​— Яка мила дівчинка, — промовила одна з світлих істот.

​— Так, шкода, що її життєвої сили так мало і вона проживе лише кілька років, — відповіла інша.

​— Подивись, яка в неї світла і добра душа, такі люди так потрібні цій планеті, — розмірковувала перша. — Хіба ми не можемо зберегти це життя?

​— Послухай, у кожного з цих тілесних створінь є свій план існування, тобто, якщо говорити по-земному, то в кожного своя доля, прописана від народження. Навіщо втручатись у долі земних істот? Втім, якщо ти хочеш бавитись з нею ще багато років, то залишайся, а я хочу подивитись на інші куточки цієї планети.

​— Знаєш, а я напевно залишусь. Я стану її охоронцем і навчу жити так, що сам Всесвіт буде пишатись цією дівчинкою, — замріяно мовила перша. Їй, як не дивно для безсмертних істот, було шкода цієї земної дівчинки. В її світі ніхто нікуди не зникав, а міг перетворитись у що завгодно, коли мав бажання, бо всі мешканці цього світу складалися лише з енергії, а енергія, як відомо, не може зникнути, а лише змінює форму. Інша справа — матеріальний світ людей, життя яких здавалось істотам миттю на фоні Вічності.

​Так у маленької Лілі з'явився свій охоронець. Дівчинка народилася дуже тендітною і ніжною, мов квітка, тому ім'я Лілія дуже пасувало до її білого личка, світлого волосся і великих світлих, мов небо в погожий день, очей. Крім того, дівчинка, як і більшість дітей, могла відчувати тих, хто був поряд з нею, хоча навіть не бачила їх. Тому часто, коли вона прокидалася, то відчувала тепло свого Охоронця, щиро посміхалася і навіть повертала голову в бік райдужного сяйва, що гралося з нею своїми руками-променями. Дівчинка і Охоронець здружились так, що не уявляли миті один без одного. Охоронець навіть іноді з'являвся у вигляді напівпрозорої істоти, схожої на людину; дівчинка гралася з ним, мов з другом, хоча ніхто, крім неї, не бачив його.

​Дівчинка дорослішала, і Охоронець дарував їй знання. Тепер вона могла бачити майбутнє інших людей, світло в їхніх душах і тепло сяйва їхніх очей.

​— Ти тепер знаєш так багато, що можеш допомагати людям. Вони будуть поважати тебе, звертатись за допомогою, а іноді навіть боятися. Ти зможеш впливати на життя людей, а ще тебе називатимуть великою чарівницею, — одного разу промовив Охоронець.

​Але дівчина мовчала, задумливо вдивляючись у захід сонця.

​— Знаєш, про що я думаю? — мовила дівчинка.

​Охоронець знав, але не розумів її.

​— Ні, не знаю, — відповів Охоронець, бо хотів почути пояснення.

​— Подивись на ту дівчину, що грається зараз у пісочниці. Мені жаль її, хоча сьогодні вона образила свою подругу, відібравши улюблену іграшку, тому завтра з нею станеться неприємна історія. Я можу підійти до неї і попросити, щоб вона не була злою, але це нічого не змінить, бо вона не послухає мене. Якщо я втручатимусь, ця неприємна історія станеться пізніше...а якщо не станеться, то вона не зрозуміє, що наражає своїми діями на небезпеку себе. І все буде повторюватись знов і знов.

​— Так, ти маєш рацію, — промовив Охоронець. — Можливо, в цьому випадку тобі не потрібно нічого робити. Але люди хочуть бути чарівниками, а для цього потрібно допомагати іншим. Подивись на хлопчика: він веселий і привітний, але в його душі немає любові, він здатний робити боляче іншим. Коли він підросте, то має відчути фізичний біль. Я ще не знаю, як це має бути, можливо, це буде хвороба чи нещасний випадок, але якщо він не відчує біль, то зробить багато зла і завдасть багато болю іншим, бо не знатиме, що таке біль. Я не хочу і не маю права допомагати йому, — продовжила свою думку дівчина.

​— Але я врятував тебе, коли тобі було призначено коротке життя, я дав тобі сили і знання. Ти можеш рятувати інших. Дивись, маленький хлопчик хворіє, можливо, ти хочеш допомогти йому? — знов запитав Охоронець.

​— Хлопчик... ти знаєш, що він буде рости без мами. Його мама така добра, що якщо залишиться з ним, то втратить своє світло, рятуючи свою дитину. А хлопчик, залишившись біля неї, не зможе пройти гідно свій шлях до світла.  Я б хотіла допомогти, але своєю допомогою навряд чи зроблю для них краще. Ти ж дав мені можливість бачити майбутнє. Якщо я почну змінювати майбутнє одних людей, то зміниться майбутнє інших. Зміняться долі і події, зміниться світ. Чи маю я право на це?

​— Невже ти відмовляєшся стати чарівницею і допомагати людям? — спитав Охоронець.

​— Ти врятував мене. Але ти не мав цього робити, — мовила дівчина. — Можливо, колись я зміню своє рішення, але лише тоді, коли у людства не буде вибору. А поки що... Я не можу вирішувати долі інших людей, лише вони мають обирати, який крок робитимуть далі. Це боляче — бачити біль інших і знати, що не маєш права щось змінити... В світі багато болю. І мені з цим жити. Саме ти дав мені це життя. Чи хочеш ти тепер залишитись зі мною? — гірко посміхнувшись, спитала дівчина.

​Охоронець мовчав. Він стояв тепер перед нею у вигляді гарного парубка, а в очах його бриніли сльози.

​— Знаєш, я залишусь з тобою у твоєму земному житті, а коли прийде час, допоможу тобі. А коли ти станеш світлом, як я, то покажу тобі кордони Всесвіту і інші планети, — мовив він.

​Вони мовчки взялися за руки і пішли своєю дорогою, подорожуючи на грані світів, бо жоден з них уже не належав своєму світу. Вона ще не знала, чи наважиться колись скористатись своїм даром, а він вперше відчув те, що, маючи неземну силу, ти маєш велику відповідальність.