Стіна. Кохання переможе війну. Оповідання на історичну тематику.

 6 на 15- це не про фото , а про приблизний розмір стіни, що само по собі викликає емоції, тому що це розмір картини на стіні в метрах... Якщо точніше, то офіційно мурал має приблизно 90 м кв.площі і цю стіну треба не просто зафарбувати, а намалювати щось пристойне, ідейне і миловидне. Чи потрібно малювати мурал під час війни, адже створений він був саме у вересні 2024 року? А чи потрібно фарбувати стіни, одягати сукні, виходити заміж, народжувати дітей? Але ми це робимо, ми сподіваємось, віримо, кохаємо, будуємо плани на життя попри те, що смерть щоденно забирає рідних і знайомих, щоночі кружляє над нашими будинками, вишукуючи здобич. Але ми живемо і, здається, розуміння того, що життя таке крихке, дає нам сили і бажання жити сьогодні і зараз в повну силу і використовувати кожну мить повною мірою.

Як і годиться, кожен предмет мистецтва   має свою історію́, що додає йому цінності.  Створення цього муралу має достатньо багато фактів і співпадінь, що передували його появі. А почалось усе з мрії однієї дівчини на ім'я Яна створити щось грандіозне і прекрасне для свого міста. Одна з ідей -мурал на стіні найбільшої споруди у центрі міста. 

В цьому місці напевно потрібно було б розповісти про всі шляхи і перипетії, які вона здолала, щоб отримати дозволи і запевнити одну активну організацію логотип якої зображено і на муралі, що стіна ця має стати предметом мистецтва, але , можливо, вона сама колись про це розповість більш докладно. Та поки дівчина мріяла, і не просто мріяла, а шукала шляхи здійснення цієї мрії, то вже добра половина міста знала, що хтось хоче оту стіну розмалювати.

В цей час художниця, Тетяна, малювала величезний мурал десь у далекій Африці, Ала розмальовувала під'їзди і фасади вишуканими візерунками.  А я, майже щодня проходячи повз височезну стіну, охоплювала поглядом її сіруватий простір, мимохідь задаючи собі риторичне питання : хто ж будуть ті люди, що малюватимуть мурал, і ловила себе на думці, що було б неймовірно чудово потрапити до цього проекту і спробувати свої сили в мистецтві монументального живопису. Тим більше, що розписані стіни вже були: стіни шкільних класів, зал для танців, під'їзди, стіни кафе в Вінниці і Жмеринці, розпис на фасаді будівлі в стилі Єгипту... Але  ця велика стіна, що височіла посеред міста, здавалась нездійсненною мрією.

 Уявіть моє здивування, коли одного вечора я почула пропозицію Яни створити ескіз муралу, використовуючи її ідею про закохану пару на пероні вокзалу і зображення старовинного годинника. Ми узгодили деталі, я прорахувала розміри і дуже швидко з'явився малюнок звичайною аквареллю на папері, який був представлений на огляд. І все вийшло- проект Яни прийняли, залишалось збирати команду виконавців і чекати  фінансування.

Проходив час, минало літо. Ми розуміли, що осінь з вітрами і дощами- не найкращий час для  фарбування стін, а тим більше, на висоті. Але одного чудового дня Яна запросила на каву всю майбутню команду художниць, щоб зрохуміти чи зможем ми працювати разом. В Тані був неоціненний досвід, вона почувалась впевненою в тому, що робить.  Початковий ескіз  було підлаштовано під специфіку муралу, розбито на квадрати  і узгоджено по деталях. Таня підрахувала кількість матеріалів. Люльку на 6 метрів довжиною мали орендувати в Вінниці. Попереду до від'їзду Тані за кордон був майже місяць. Потім, сидячи в перерві між роботою на даху будівлі ДРАГСу і споглядаючи проміжні результати нашої роботи, ми зрозуміли, що наші думки збігаються, що наші дії синхронізуються, що ми такі різні і такі схожі одночасно., що розумієм одна одну з напівпргляду...

Чекаєм початку. Всі довготривалі формальності позаду. Мені скидають фото будівельної люльки , що має бути над дахом РАГСу.  Все,  починаємо, як тільки встановлять. Затримка з монтажем: кран зламався, везуть запчастини, знов затримка- знов щось зламалось.   Нервове очікування. Майже вечір. У Тані квиток- через тиждень, вона має їхати, але, якщо сьогодні почнемо, то обов'язково встигнемо.

 Мурал, день 1.

Люлька- величезна гойдалка з електроприводом до якої треба якось дістатись через дах двоповерхівки. Подвійна драбина на сходинках РАГСу.... по якій потрібно вилізти на дах. І так щодня і не один раз. Догори навіть дивитись лячно. Виклик самій собі. Ні, я не боялась висоти просто як явища, але інстинкт самозбереження  так схожий на страх ... Ми на даху дев'ятиповерхівки. Вигляд фантастичний- місто як на долоні, вокзал, площа, церква, люди внизу здаються зовсім іншими- ми на висоті пташиного польоту. Неймовірна краса. Можливо саме звідси , з висоти даху дев'ятиповерхівки, потрібно буде злазити в люльку, що рухається від вітру і знаходиться на відстані від стіни. А як з люльки наверх? А фарби і відра? Занадто ризиковано. Не варіант.  Треба заходити з даху РАГСу.

Знизу просто на сходинки прилаштовують вузьку алюмінієву драбину, що розкладається... Скільки в ній довжини? 

Якщо я потраплю з цієї вузенькій драбини на дах, то в люльці, що захищена з усіх боків поручнями, буде зовсім не страшно.

Таня проходить іспит достойно, вона знає як це, вона з висотами на ти. Але таке щоденне рандеву на драбині навіть їй здається занадто ризикованим. Дяка хлопцям, що притримували знизу драбину, щоб вона випадково  не зсунулась, з хлопцями не так страшно. Обережно лізу, намагаюсь робити котячі м'які рухи і не дивитись вниз. Дах. Є якась гостра металева ручка за яку я намагаюсь триматись, і простягнута чоловіча рука. Не знаю на що я більше сподіваюсь, я не впевнена в силі своїх рук, але всі фактори разом спрацьовують .Я на даху. Злякатись  не встигла, бо моя психіка в захисному режимі- лякаюсь після події. Десь всередині відчуваю задоволення, що з цим моментом я впоралась. Страшніше виглядало знизу. Але спускатись вниз по цій драбині і без підтримки кожного дня по кілька разів зовсім не маю бажання.

Перший досвід підйому в величезній чаші будівельної люльки. Таня, як досвідчена висотниця, бере на себе відповідальність  керування люлькою. Я насолоджуюсь красою краєвиду з висоти. Монтажники спостерігають за нашою реакцією.  Вони явно приємно здивовані реакцією безбашенних жіночок, розповідають нам, як чоловіки не завжди можуть впоратись зі страхом при підйомі. Після інструктажу  піднімаємось самостійно. Таня натискає на кнопки, я відштовхую люльку від стіни, щоб була на відстані.  За хвилин 30- 40 ми вже задоволені собою і  прогрунтваною стіною 6 на 15. Завтра потрібно нанести основні лінії і не помилитись- малюємо від руки. Добра людина з квартири балконні  вікна якої виходять на дах, дозволяє нам проходити через її балкон. Обмінюємось люб'язностями з господинею і номерами телефонів- внутрішньо вдячні і неймовірно щасливі, що квест ,,залізь по драбині" не буде щоденним.

День другий. Сьогодні з нами піднімається Алла. Ми трохи занепокоєні тим, що Алла ніби боїться висоти, тому намагаємось її підтримати ,як можемо, і своїм спокійним виглядом також. Але вона швидко звикає до підйому, кайф від висоти перебиває страх. Все ніби йде за планом, але...

Чуємо нехарактерниий звук, ніби щось обірвалось або впало,  тому різко зупиняємось на висоті 7 поверху. Дзвонимо , чекаємо, слухаємо поради, поки нарешті не розуміємо, що крім нас нам ніхто не допоможе, але добре, що є фото в телефоні і завдяки цьому за допомогою рятівного голосу обізнаного чоловіка- власника люльки, розуміємо , що виправляти ситуацію потрібно буде самостійно...

Трос з якогось дива ослабився і закрутився на підйомному механізмі. Люльку трохи кренить при початку руху. "Це буває раз на тисячу"- "заспокоює" голос на іншому кінці слухавки, трос ослабився і заклинив, треба витягувати.   Здається , нам "пощастило" "раз на тисячу". Потім ми зрозуміємо, що нам справді пощастило, що ми не ризикнули продовжити рух, вчасно зупинились і не обірвали троси або не вивернули замотаним тросом люльку. Все ж, пощастило. Працюємо, хоча часу до настання сутінків  залишається не так багато.

День третій. Четвер. Дуже сподіваємось , що втнем великий шмат роботи, часу обмаль до від'їзду Тані. Але хазяйка квартири, яка нам люб'язно  дозволила перелазити через свій балкон на дах двоповерхівки, чомусь не відповідає. Всі можливі способи зв'язку випробувані. Потрапляємо у під'їзд з добрими людьми, які вже знають , що ми художники. Дзвонимо і стукаємо в двері - у відповідь тиша. В квартирах поряд, через які можна потрапити на дах , теж ніхто не відповідає.  Всілякі недобрі думки лізуть в голову: хто-зна що могло статися , бо ж в квартирі є діти- може захворіли. Більше години чекання- це можливість дізнатись більше одна про одну, розповісти про життя. Година одкровень на сходинках. 

Періодично стукаємо в двері в надії, що хтось прокинувся, але безрезультатно, чекаємо, дзвонимо, стукаємо.  Через деякий час наша розмова  переривається звуком провернутого замка.

Дар мови просто зникає, коли ми бачимо на порозі заспаного хлопчика років 9-10, який , відкривши двері, впускає нас в кімнату, бо мама пішла у справах , а йому наказала відкрити художницям двері. Відчуття повної сюрреалістичності подій.

День четвертий. Вночі був вітер. Сьогодні потрапили на дах без перешкод, але люлька не включається. Обдзвонюємо всіх, кого можна. Половина дня втрачена. Місцевий електрик з ЖЕКу робить нову перемотку на рваному поєднанні кабеля. Виявляється, що нічий вітер вніс правки в плани, на стику кабелів не було контакту. Працюємо, розуміючи, що не встигаємо завершити, поки ми втрьох. 

День п'ятий. Несподіваний чи небажаний для нас всіх  дощ змиває останні написані нами цифри на годиннику. Зранку бачимо, що годинник потрібно переробити. Задумка Яни- вказати дату, коли Жмеринка набула статус міста. Саме цього дня ми працюємо втрьох востаннє і з нами піднімається Яна. Робим фотосесію. Ці цифри, що змив дощ, були саме для Яни. Вона прописує їх своєю руко, відновлюючи змитий час на годиннику. 

Сюр продовжується.  Намагаємось себе впевнити в тому, що  низка перешкод на нашому шляху колись завершиться.

Залишились деталі, тіні, відблиски і покрити лаком всю площину муралу після висихання фарби. Тільки б не дощ.  Тепер ми вдвох з Аллою. Вітер розгойдує люльку, намагаємось притримувати її хід, спираючись на стіну.  Підправляємо те, що здається недопрацьованим, бо знизу видно краще. Ми зробили це. Минув неймовірний тиждень з тими, хто з тобою в одній люльці на висоті 7 поверху між небом і землею, з кавою на даху, з обідами посеред площі в заляпаному фарбою одязі, сповнені емоцій і дивного відчуття туги і одночасно радості за тим, що це завершилось. За кавою у пабі святкуємо завершення справи і знов сюр. Саме в цей час дзвонить Таня. Тепер ми святкуємо разом: вона -в далекій Англії, ми- за 50 метрів від нашого муралу. 

Можливо я бачу цю подію лише зі своєї точки зору, а для когось вона виглядала інакше і принесла інші емоції. Тому це лише мій погляд на цю історію- дещо емоційний і романтизований. І я вдячна долі за кожен день і за кожну людину в своєму житті, і за вітер, і за все, що було пройдене, бо це зробило мене сильніше.

Художники напевно вірять в містичне. В одній із розмов Таня згадує, що перед початком роботи подумала: "Якщо цей мурал буде, то в цьому місті все буде супер, все колись буде краще, а добро стане сильнішим..." А ми прожили цей тиждень так, ніби щодня долали виклик, і душею віримо, що "Кохання переможе війну"