Легенда про небесну квочку. Казки бабусі Дарини.

Світ навколо бабусі Дарини змінився до невпізнання. Вона пам'ятала це місто зовсім іншим- з маленькими будиночками і неасфальтованими вулицями. Потім були часи, коли вулицями ганяли галасливі машини, залишаючи після себе запах спаленого палива, потім з'явились електромобілі, які майже не відрізнялись зовні, але і ці механізми давно відійшли у минуле. Тепер за вікном їхньої затишної кімнати на другому поверсі простягалися тихі, засаджені екзотичними деревами алеї, де роботи-садівники підрізали кущі під тихий шепіт вітру. Люди переміщались тихо на  повітряних дисках, що використовували для свого руху магнітне поле. Місто стало чистим, спокійним і впорядкованим, як той перехід-"зебра", що так дивував людей колись. Тепер він був майже не актуальним, бо традиційні для двадцятого століття машини зникли, але правила залишились правилами і саме ці місця були визначені для переходу вулиць.

​Лише  одна річ для неї залишалася незмінною- Небо.

​Воно так само, як і тисячі років тому, розгортало свій чорний оксамит, засіяний діамантовою пилюкою зірок. Кожного вечора, коли сутінки огортали місто, бабуся Дарина та її онук Олесь сідали біля вікна. Вона розповідала йому казки та легенди — історії про часи, коли люди ще не вміли літати до зірок, а лише мріяли про них і складали дивні фантастичні історії.

​Того вечора Олесь, розглядаючи  старовинну потерту «Абетку» бабусі, зупинився на літері «К». Під нею була намальована велика, строката курка з маленькими курчатами.

​— Бабусю, — раптом спитав Олесь, не підводячи очей від сторінки, — а правда, що Квочка живе на небі?

​Бабуся здивовано перепитала, посміхнувшись:

— На небі? Олесю, птахи літають високо, але щоб курка жила серед зірок... Якого дива ти це взяв?

​Олесь серйозно піднявся, підійшов до вікна і притиснув носа до скла.

— Правда, бабусю! Подивись!

​Він вказав пальцем у бік сходу, де над горизонтом, у холодному осінньому небі, якраз піднімалося невелике, але надзвичайно яскраве та щільне скупчення зірок. Воно мерехтіло блакитним світлом, наче жменя крихітних діамантів, зібраних разом.

​— Он там! — впевнено сказав онук. — Точно як у моїй «Абетці». Одна велика зірка-мати, а навколо неї багато маленьких курчат-зірочок. Це Небесна Квочка!

​Бабуся Дарина підійшла до нього і обняла за плечі. Вона впізнала це сузір'я.

— Ти дуже спостережливий, Олесю, — лагідно сказала вона. — Це справді Небесна Квочка. Так її називали наші предки, українці, коли дивилися на небо довгими зимовими вечорами. Вони вірили, що ця зоряна курка охороняє небесні пасовища.

​Вона всадила онука на коліна і почала розповідь:

​— Ці зірки, Олесю, з'являються на нашому небі саме в той час, коли дні стають короткими, а ночі — довгими та холодними. Наче нагадують нам про тепло і затишок. Їх бачать люди в усьому світі, і кожен народ придумав для них свою легенду.

​— Наприклад, у Давній Греції, — продовжувала бабуся, — їх називали Плеядами. Кажуть, це були сім сестер, доньок велетня Атланта. Вони були такими красивими, що їх почав переслідувати один грізний мисливець. Щоб врятувати дівчат, боги перетворили їх на блакитних голубів, які злетіли на небо і стали зірками. Оріон, той мисливець, і досі женеться за ними по небосхилу, але ніколи не може наздогнати.

​— А в іншій країні, далеко на сході, яку колись називали Японія, — бабуся загадково примружила очі, — ці зірки називають Субару. Це означає "зібрані разом". Ти навіть бачив це слово на логотипах деяких стародавніх машин у моїх книжках. Там вважали, що ці шість чи сім зірок — це символ єдності та спільної мети.

​— Навіть давні народи Америки, — вела далі Дарина, — вірили, що це душі жінок, які піднялися на небо, щоб танцювати вічний танець.

​Олесь слухав, затамувавши подих. Його світ був наповнений роботами та голограмами, але розповіді бабусі відкривали йому щось глибше — зв'язок із тисячами поколінь людей, які дивилися на ту саму «Квочку» і бачили в ній надію, красу та затишок. А ще його уява сама домальовувала нові небачені образи прекрасних танцівниць, які за розповідями бабусі були зовсім не схожі на голограмні ілюстрації з уроків літератури.

​— А як їх називають зараз? — спитав Олесь.

​— Зараз астрономи називають їх розсіяним зоряним скупченням М45, — сказала бабуся, — але для мене  вони завжди залишаться Плеядами та Квочкою. Бо легенди, Олесю, це те,  що поєднує наше минуле, наше майбутнє і те незмінне небо, яке ми бачимо з цього вікна.

Бабуся Дарина поправила теплий плед на плечах онука і, дивлячись на мерехтливе скупчення зірок, додала вже більш серйозним, «вчительським» тоном, який Олесь так любив:

​— Знаєш, Олесю, ці зірки не просто красиві, вони — наче небесний годинник. Наші предки були дуже розумними: вони помітили, що Плеяди з’являються на вечірньому небі саме тоді, коли природа готується до сну.

​Вона вказала рукою на східний обрій:

​— Найкраще їх видно з пізньої осені до середини весни. Саме в листопаді, який колись називали «місяцем Плеяд», вони сходять одразу після того, як сідає сонце. Вони ніби кажуть людям: «Сонце пішло відпочивати, тепер наша черга світити вам усю ніч». Опівночі вони піднімаються найвище, прямо над нашою головою, наче небесний ліхтар.

​— А влітку вони теж там є? — запитав Олесь, мружачись від яскравого світла синіх зірок.

​— Влітку вони ховаються в променях сонця, — усміхнулася бабуся. — Лише наприкінці травня вони ненадовго з’являються перед самим світанком. Колись давні греки казали: якщо Плеяди з’явилися вранці — пора виходити в море і починати жнива. А якщо вони з’являються ввечері — пора ховати човни і готуватися до зими.

​Вона знову глянула на «Абетку» онука.

​— Бачиш, Олесю, навіть у нашому впорядкованому світі, де роботи самі знають, коли стригти траву, природа все одно працює за своїми ритмами. Плеяди взимку завжди підкажуть, що прийшов час для вечірніх казок.

Бабусю, а колись ти казала що ці зірки  Стожари, ..хоча вони схожі мені на квочку. — Олесь спробував вимовити це слово повільно, наче куштуючи його на смак. — Це теж назва для тих самих зірок?

​— Так, серденько, — кивнула Дарина. — Це, мабуть, найтепліша наша назва. Ти знаєш, що таке «стожар»?

​Олесь похитав головою. У світі, де їжа вирощувалася в автоматичних вертикальних фермах, стародавні слова потроху зникали.

​— Колись, дуже-дуже давно, — почала бабуся, — коли люди ще не мали роботів-помічників, вони самі косили траву влітку, щоб годувати тварин взимку. Траву складали у великі купи — стоги. А щоб такий стіг не розвалився від вітру і міцно тримався землі, в його центр вбивали високий дерев’яний стовп. Саме цей стовп і називали стожаром.

​Вона провела пальцем по склу, малюючи уявну вертикальну лінію серед зірок.

​— Наші предки дивилися на нічне небо і бачили в ньому не холодний космос, а рідну домівку. Вони уявляли, що все небо — це величезне золоте поле, а Плеяди — це вогні, які палять небесні пастухи навколо своїх стожарів. Поки горять Стожари — світло перемагає темряву. Поки вони сяють — подорожній, де б він не був, знайде дорогу до свого порога.

​Олесь знову подивився на вікно. Ідеально рівні лінії футуристичного міста, де кожна вулиця була освітлена розумними ліхтарями, раптом здалися йому лише частиною значно більшого, «небесного» господарства.

​— Значить, вони — як маяки? — запитав він.

​— Саме так. Тільки маяки, які ніколи не гаснуть і не потребують ремонту. Навіть зараз, коли навколо нас стільки технологій, Стожари нагадують нам: ми не просто жителі цього міста. Ми — діти цього всесвіту. І десь там, серед зірок, теж є свій затишок, свої пастухи і своя варта.

​Бабуся лагідно притиснула онука до себе.

​— Пам'ятаєш, я казала тобі про «зебру» на дорозі? Люди придумали правила, щоб не загубитися на землі. А небо придумало Стожари, щоб ми не загубилися в душі.

​Олесь дивився на «Небесну Квочку» вже іншими очима. Для нього це тепер були не просто цятки світла, а справжній небесний маяк, який тисячі років вказував людям шлях і час.  А через хвилину він вже уявляв, як чарівної вроди дівчата кружляють, продовжуючи свій вічний небесний танець.

​Вони  пили чай за улюбленим столиком біля вікна з найсмачнішими у світі бубусиними пиріжками і дивилися  на вічне незмінне небо...  Блакитні зірки Плеяд піднімалися все вище, наче справді ведучи свій вічний, небесний танець, охороняючи спокій цього нового, зміненого світу, де люди нарешті навчилися ходити по «зебрі» і мріяти про зірки разом.