Казка про мильну Бульбашку

 

У пору веселу, як літо настало

І кожен розваги веселі шукав,

То бульбашки мильні малеча пускала,

А вітер їх вище дерев підіймав.

​І весело плескали діти в долоні,

Як більша злітала у сонячну вись.

«Велика і гарна, така кольорова!» —

Кричали так дзвінко: «Дивися, дивись!!!»

​А бульбашку гарну, злітаючи, вітер

У небо на жарт, сміючись, підхопив.

Так високо, що вже не бачили діти,

А вітер все далі і далі летів.

​Та бульбашка сяяла в небі високім,

І грала веселка в її оболонці.

Дивилась на всіх гордовито, бо збоку

На ній вигравало проміння від сонця.

​«Яка я красива!» — злітала й пишалась, —

«Я краща і більша, напевно, за всіх».

Все більше і більше вона роздувалась,

Їй аж бракувало в захопленні слів...

​«Наповнена світлом, лечу, мов на крилах,

До зір приведе цей високий політ...

Мені не забракне ні мила, ні сили —

Надуюсь, мов Сонце, щоб його закрить!»

​Овації бульбашка довго зривала:

Крутилась, сіяла, хвалилась, росла...

А потім у висі небесній пропала,

І діти забули: була та й була.

​А бульбашка пнулась, повітрям надута,

Бо вище повітря менш щільним стає.

І лопла умить, непомітно й нечутно,

Бо сила тяжіння зробила своє.

​І зникли всі райдуги в ній кольорові,

І велич, і форма, й пиха золота,

Бо сяяла в променях милом й водою,

А в формі наповнення — лише пустота.

​А люди, мов бульбашки, часто бувають:

Багато є галасу — сутності мало.

Мов бульбашку мильну себе надувають,

Щоб пустка всередині зовні блищала.