Казка з елементами фентезі. Єдиним помахом крил, або Іріс у Країні Неприборканих Стихій
Далеко-далеко, там, де океан цілує небо рожевими хвилями, розкинулася Країна Кольорових Бажань. Це було дивовижне місце! Її мешканці ні хвилини не сиділи без діла: хтось малював веселку просто на хмарах, хтось будував замки з музичних нот, а хтось вирощував квіти, що вміли розповідати казки. Кожен мешканець був Творцем, і світ навколо них постійно змінювався, виблискуючи всіма барвами мрій.
Але навіть у такій яскравій країні було особливе місце , що було сховане далеко за Скляними Горами, куди не потрапляли звуки з зовнішнього світу, де навіть квіти і трави беззвучно перешіптувались від подиху ніжного вітерця, а ріки текли так тихо, що риби боялися поворухнути плавцями, щоб не порушити спокій. Це місце називали Долиною Тиші. Це був затишний куточок для тих, хто втомився від гамору бажань і хотів просто послухати шепіт прибою. Там панував ідеальний баланс, і порушувати його суворо заборонялося.
Саме там жила Іріс- дівчина, чиє серце билось в ритми морського прибою. Вона слухала пісню хвиль і казки у шелесті листя. І була особливою навіть для Країни Бажань — за її вміння перетворювати світ її порівнювали з богинею веселки. Її руки завжди були в фарбі чи в садовій землі, а серце — повне мрій і проектів. Вона не просто мріяла — вона перетворювала світ навколо себе на квітучий яскравий світ барв. Її руки постійно були зайняті , а в голові роїлися думки про те, де і які квіти можна посадити. І вона знаходила час і сили , щоб доглянути кожну рослинку. А ще вона співала так ніжно, що навіть насіння проростало швидше під звуки її голосу. Але одного разу її натхнення стало таким великим, що Долина Тиші здалася їй занадто порожньою.
«Хіба тиша не стане долина кращою, якщо в ній виросте дерево, що співає?» — подумала вона.
Тому, коли вона знайшла жолудь Сріблястого Співочого Дуба , то не роздумуючи таємно посадила його посеред Головної Площі Тиші. Чарівне дерево швидко виросло і його листя не просто зашелестіло — воно почало співати пісню Вітру. На цей звук злетілися тисячі птахів, чий гамір і щебіт розбив тишу на дрібні друзки. Тиша зникла...
Тоді перед нею з’явився Той, Хто Розпоряджається Долями. Він не був злим, але він знав: якщо кожен почне змінювати Світ без огляду на баланс, Світ розсиплеться. Його голос був як шепіт сухого листя, але гучно розносився над долиною, мов удари громовиці..
— Ти знищила Долину Тиші і порушила закон цієї країни! Ти знищила баланс, який існував століттями. Місце Тиші було важливим, але ти не подумала про тих, хто шукає тишу і тепер ніколи не знайде Ти вважаєш, що твоєї сили вистачить, щоб перебудувати все на свій лад? — запитав він. — Що ж, ти отримаєш те, чого прагнула. Я відправлю тебе туди, де твоє бажання змінювати світ стане не просто втіхою, а твоєю долею. Там ти побачиш, як важко будувати Палац Щастя, коли земля під ним не хоче квітувати.
І в наступну мить Могутній Вітер підхопив Іріс, мов пір'їнку, закрутив у круговерті разом з опалим листям, а через деякий час опустив в незнайомому місці посеред широкої пустої долини, схожої на безкраїй степ. Над її головою пливли важкі сірі хмарини. Вдалині синіли гори. Розгублена Іріс оглядала широку долину в пошуку хоч якось знайомої деталі, але не знаходила. Вечоріло. Залишатись на місці в очікуванні ночі не було сенсу і вона рушила вперед, куди підказало серце.
Місцевість по якій вона йшла, була майже пустельною, хоча під ногами було м'яко від посохлої трави. Вона ішла у сторону далеких силуетів гір, плекаючи надію, що саме там, де під горами синів ліс, вона знайде місце для ночівлі.
Темна ніч майже опустилась на широку долину, коли зморена дівчина дісталась до підніжжя однієї з гір і вже була згодна лягти відпочити, просто притулившись до широкого стовбура дерева, але вдалині помітила точку світла, що метушилось так, ніби це був вогонь нічної ватри.
Частина 2. Приборкувач Вогню
Поки дівчина долала свій шлях, то намагалася зрозуміти куди вітер переніс її. В дитинстві бабуся розповідала їй багато історій про різні країни, світи, людей, тому в цей момент вона згадала про сувору Країну Неприборканих Стихій, яку іноді бабуся називала Країною Незавершених Справ, бо ніч в цій країні була така довга, що люди не встигали до темряви завершити задумані справи.
Всі, хто жив у цій країні , не знали відпочинку, а життя їх змалечку було заповнене важкою працею від ранку до ночі. Вогонь був у цій країні предметом поклоніння, бо дарував тепло і світло довгими ночами. Вода і Вітер сприймалися як найвищі божества. Ця країна не знала кольорових мрій — там панував закон Виживання.
Саме тут, серед похмурих Скель і густих лісів, жив величний воїн на ім'я Ардос. Він був найкращим Майстром Вогню і вправним мисливцем, він міг розпалити багаття навіть під зливою, вполювати найшвидшого звіра і збудувати укриття з гострого каміння.
Одного разу він так запишався своєю силою, що кинув виклик самому Духу Вогню:
— Дивись! Я скорив тебе! Ти готуєш мою їжу і світиш мені вночі лише тому, що я так хочу. Я — твій володар!
Полум'я здригнулося і відповіло людським голосом:
— Ти приручив мій жар, але ти не знаєш моєї сили. Справжній Вогонь — це не іскри в багатті. Ти, людино, мав би поважати силу Вогню, силу стихії, що дає тобі тепло. Але ти зухвало думаєш, що можеш підкорити Вогонь. Доля дасть тобі таку можливість пізнати силу стихії. Ти зустрінеш Вогонь в очах дівчини, що прийде з берегів Океану. І тоді ти зрозумієш, що приборкати Вогонь — це не значить заперти його в печі.
За велінням Всесвіту і Того, хто Розпоряджається Долями, Вітер переніс Іріс саме у Країну Неприборканих Стихій. Хоча вона відчула легку розгубленість, але рішучість у її серці не згасла. Оглядаючи дикі простори, вона вже уявляла, як по цих схилах течуть ріки квітів, а в долинах цвітуть сади і щебечуть птахи. Вона була готова до випробувань, бо вірила: світ навколо — це полотно, яке вона має розфарбувати.
Довгі тіні стали довгими й холодними, але не лякали Іріс, бо вона бачила вдалині вогник і впевнено рухалась знайденою стежкою до нього. У підніжжя високої скелі вона побачила вхід до печери. Зсередини мерехтіло м’яке помаранчеве світло, яке вело її цієї темної ночі в незнайоме їй місце. Вона обережно підійшла до порогу й заглянула всередину. Усе в печері було гранично просто: камінь, вогонь, кілька грубих шкур на підлозі та запас сухих дров. Це була оселя справжнього Воїна , одного з тих, про яких вона тільки читала в дитячих книжках. Але втома і самотність додали їй сміливості і Іріс зробила крок на поріг печери.
У цю мить Ардос відчув чиюсь присутність і обернувся. Вони зустрілися поглядами. Іріс завмерла: очі Ардоса були кольору її улюблених морських хвиль — глибокі, потужні, з тими самими відтінками шторму та спокою, за якими вона так сумувала. А Ардос побачив у її очах не просто відблиск багаття, а справжній вогонь, що виблискував язиками полум'я у темряві ночі.
Під магічним впливом цього тяжіння Ардос повільно підвівся. Він дивився на неї тим поглядом, у якому не було потреби в словах. Він наблизився і мовчки простягнув свою велику, мозолисту руку, пропонуючи зайти і зігрітися біля його вогню. У цьому жесті була така міць і надійність, що Іріс без вагань зробила крок назустріч.
Їм не потрібно було багато слів для розмов. Вони розуміли один одного лише зустрівшись очима. Ардос був зачарований вогнем в її очах, а Іріс бачила в Ардосі силу, яка здатна захистити від будь-якого вітру, і відчувала надійність, яка зчитувалась у його погляді, що нагадував погляд вірного доброго пса, який все розуміє, дивлячись лагідно в очі.
Життя в печері почало змінюватися. Іріс не могла просто сидіти: вона звикла вдосконалювати все навколо. Незабаром на кам’яних виступах з’явилися букети з польових трав, шкури стали чистішими, а вхід до печери прикрасило сплетене нею мереживо. І хоча природа навколо не була такою, як в її країні, Іріс вірила, що спільними зусиллями вона змінить цю землю і перетворить це місце в чудову оазу.
«Ми разом створимо тут чудову оазу», — мріяла вона, і в її уяві вимальовувався розкішний сад з гойдалкою і альтанкою, озеро з рожевими лотосами, водоспади і фонтани.
Але Ардос мав свій план. Він піклувався про Іріс так, як вважав за потрібне. Він думав, що для щастя Іріс потрібно, щоб вогонь у їх оселі ніколи не згасав, тому щодня заготовляв купу дров. Кожного ранку він виходив з печери, щоб здобути м’ясо, нагострити спис або притягнути ще більше дров. Він вважав, що його головна робота — це безпека і ситість. Квіти біля входу він сприймав як дивну гру, а її розмови про «оазу» — як приємний, але незрозумілий гомін вітру, що не має стосунку до справжнього, суворого життя. Він піклувався про те, щоб тоді, коли настане довга зима, у його печері був великий запас їжі. Він працював до сьомого поту, приносив їй солодкі ягоди в долонях, букети суниць, і з гордістю розповідав про те, як в глибині Чорного лісу знайшов велику галявину, де росли чудові їстивні гриби. Він дивився на неї своїми розумними очима, чекаючи на усмішку і похвалу, перехоплюючи її замріяний погляд, але зовсім не розумів, що Іріс дивиться не на той далекий небезпечний Чорний ліс, а на горизонт, де згасають золотаві промені вечірнього сонця.
Розділ 3. Озеро Мрій
Вечорами Іріс натхненно розповідала Ардосу про свою мрію: затишний дім серед квітучого саду, водоспад і гойдалку над урвищем. Ардос посміхався і розуміюче кивав головою. Але проходили дні, і він знову робив те, що вважав необхідним — запасав дрова і їжу.
Іріс була в розпачі. Вона власноруч садила квіти і носила воду від далекого ручая, але без належного догляду вони сохли на камінні. Ардос обіцяв зробити канал, щоб вода текла поруч із печерою, але весь час знаходив інші справи. Спочатку Іріс просила допомоги, а потім, роздратована й втомлена очікуванням, почала копати канал сама. Ардос був здивований впертістю дружини, але будівництво каналу все ж здавалось йому корисною справою, тому і він доєднався до роботи.
Тепер біля печери було рукотворне озеро. Іріс була щаслива. Вона розпланувала все на тому місці, де мав бути майбутній сад: доріжки, дерева, кущі, альтанки, будинок і навіть гойдалку. Щодня вона невтомно працювала, садила дерева, поливала і виполювала траву, викладала доріжки з плаского каміння. А ввечері, втомлена, але щаслива, розповідала Ардосу про те, як гарно вони облаштують свій будиночок. Ардос дивився на неї, дивно посміхався так, ніби йому подобався цей план ... Але зранку, коли Іріс прокидалась, сповнена надії, то виявлялось, що Ардос уже вирішив що буде робити сьогодні, але його плани зовсім не співпадали з її. Він збирав свій наплічник і вирушав на пошуки здобичі. А Іріс залишалась сам на сам зі своїми мріями, живучи завтрашньою надією...
Так ішов час. Кожну весну вона сподівалася на початок будівництва, але знаходилися інші справи. Кожну осінь Іріс розчаровано дивилася на те місце, де вона вимальовувала в уяві своє майбутнє. Сад, який вона садила, вже виріс і почав давати плоди, але її власна надія поступово згасала. Сили її танули, бо Іріс була Творцем — їй потрібно було щось створювати, щоб відчувати життя.
Коли надія майже згасла, а веселки, які вона колись намалювала на стінах печери, майже змили холодні дощі, а з ними і розтанула надія, вона перестала розповідати Ардосу про свої мрії. Вона йшла у свій сад і розмовляла з вітром, листям і дощем, щоб більше ніхто не чув її болю. Вона вже забула навіть як колись чудово співала, бо як тільки вона починала співати, то її горло стискалося від туги , а з очей лились сльози.
Якось вона знайшла під деревом пір’їнку, яка належала птаху, що прилітав поласувати ягодами. Пір’їни були великі й неймовірно гарні. Від того часу Іріс почала виходити в сад щодня в надії знайти нові пір’їнки. Вона вирішила зібрати їх достатньо, щоб зробити крила і полетіти до своєї країни. І ця нова таємна мета стала тим єдиним, що підтримувало її життя.
Розділ 4: Крила надії
Ардос спостерігав. Він бачив, як Іріс щодня зникає в саду, як вона схиляється над травою, вишукуючи дорогоцінне пір’я. Він бачив, що вона більше не прикрашає печеру новими вінками з квітів, не перетягує камінці, намагаючись знайти для них краще місце, не малює замки, не розповідає про гойдалки і альтанки.
Він бачив, як вона терпляче, перо до пера, скріплює їх докупи тонкими нитями з коріння. Ардос не питав її ні про що — він не звик до довгих розмов. Але всередині нього росло глухе, важке роздратування.
Його дратувала ця її нова таємниця. Але найбільше Ардоса ранило те, що Іріс більше не дивилася йому в очі. Раніше, коли він приносив їй суниці чи чергову «важливу» річ, він ловив у її погляді веселі іскри — ті самі вогники Країни Бажань, що танцювали й обіцяли солодку мрію. Тепер її очі були, як далекий океан у похмурий день: глибокі, холодні й закриті для нього.
Він відчував, що вона вислизає. Його «вірна іскорка», яка колись наповнила його печеру ароматом лаванди, запахом смачної їжі, розповідями про минуле і мріями про майбутнє, тепер була ніби поруч, а ніби далеко від нього.
Ардос не намагався зупинити її. Він так само , як завжди, уходив у ліси і долини за здобиччю, так само приносив їй суниці в букеті і горіхи в жмені, сподіваючись що вона подивитися в його очі, а потім ображено слухав в тиші як потріскує вогник, танцюючи на сухих дровах. А Вогонь ніби сміявся над ним, розгораючись все веселіше. Тоді він згадував вогонь в її очах і сподівався, що Іріс нарешті заспокоїться і знову подивиться на нього тим колишнім поглядом, повним вогню.
Він не розумів, що кожен день, коли почала згасати її надія, вбивав вогонь її неспокійної душі, сили її згасали, як сили приборканого у печі вогню, де обмежений доступ до повітря.
А Іріс продовжувала плести. Її пальці вже не пахли садовими квітами — вони пахли вітром і диким птаством. Вона знала, що Ардос дивиться їй у спину. Вона відчувала його мовчазне важке роздратування, але воно більше не лякало її і не викликало жалю. У її світі тепер панувала лише одна думка: «Ще кілька пір'їн. Ще зовсім трохи — і вітер знову стане моїм».
Розділ 5: Вирок стихії
Останню пір’їнку Іріс вплела в крила на заході сонця. Вони були прекрасними — широкими, сріблясто-сірими, з відблиском морської піни. Вона вже відчувала, як сильний вітер підхоплює її і несе туди, де морські хвилі гратимуть у її ніг.
Але тієї ж ночі в країну прийшла зима. Це не був звичайний сніг — це була люта, несподівана холоднеча, яка скувала озеро кригою за кілька годин і перетворила осінній сад на застигле засніжене царство. Вітер, який мав підняти Іріс у небо, став занадто злим і колючим.
Вона зрозуміла: зараз полетіти — означає загинути , бути кинутою поривами вітру поміж скель чи замерзнути посеред засніженої долини. Іріс обережно згорнула крила і сховала їх у найглибшому кутку печери, прикривши шкурами. Вона вирішила чекати на кращі часи.
Ардос бачив це. Він бачив, як вона повернулася до вогню, і в його очах-хвилях промайнуло щось схоже на полегшення. Для нього зима була звичним часом для виживання. Він взявся до звичних своїх справ, впевнений, що тепер, коли втеча неможлива, Іріс нарешті оцінить його працю. Іріс мовчала. Вона приготувала вечерю. Як завжди подала її Ардосу. Але її думки були далеко. Вона тихо пішла у глиб печери, туди, де лежали її крила, лягла біля них, майже з головою укрившись пухнастим теплим пледом і заснула з думками про те, що принесе їй завтра. А сьогодні стихія завадила їй здійснити її план.
Розділ 6. Сон Іріс.
Це був незвичайний сон. Він був занадто яскравий, занадто справжній. Іріс ніби провалилась в інший світ. Вона відчувала запахи і подих вітру, чула звуки природи. І ніби крізь сон до неї пролунав голос, той самий знайомий голос з її юності, що перервав її безтурботне щастя в садах її Країни Кольорових Мрій. Голос звучав, ніби шелест опалого листя, але так голосно, мов громовиця: "Що ж, Іріс, невтомна садівнице. Ти спокутувала свою провину. Ти посадила сад там, де ніхто ніколи не вирощував квіти і дерева, ти вдихнула життя в землю, коли подарувала їй рукотворне озеро. Тепер твій сад цвіте і озеро напуває землю. Чи щаслива ти?"
Іріс мовчала. Все життя вона мріяла. Вона невтомно працювала, щоб створити цей сад, але він не приносив тепер їй радості, бо це була лише невеличка частинка того, про що вона мріяла. Все інше тепер здавалось нездійсненним.
"Прийшов твій час робити вибір, - продовжував голос. - Я знаю всі твої мрії і розчарування. Знаю, як ти складала пір'їнку до пір'їнки, щоб повернутись і почути шепіт моря. У тебе є вибір. Сьогодні ти можеш повернутись туди, звідки прийшла, але ти маєш знати, що твій сад і той, хто сидить біля вогню, залишаться без тебе і я не можу тобі обіцяти, що сад не зів'яне,"-голос зробив паузу.
В цей час Іріс ніби спостерігала крізь сон з висоти за тим, що коїться в печері. За дверима печери моторошно співала Хурделиця. Іріс дивилась на того, з ким прожила ці роки, пройшла випробовування, хто першим подав й руку. Ардос став старшим, його плечі трохи опустилися, а погляд став ще більш схожим на погляд вірного собаки, який відчуває біду, але не може її відвернути. Він мовчки підкидав дрова у вогонь , щоб обігріти краще простір їх спільної печери, де кожен камінь був відшліфований її руками, де кожна виїмка на стіні нагадувала про роки їхнього життя. Іріс відчула, як її серце стискає важка, липка жалість. Як вона зможе залишити його тут самого? Як вона зможе кинути цей сад, де кожне дерево — це її виплакані сльози та принесена вода, де кожна доріжка- це залишена в праці її сила і молодість, де кожна квітка, дерево і навіть озеро живе завдяки її піклуванню?
Голос Того, хто Вирішує Долі, продовжив:" Ти можеш залишитися тут, бо тут є твій сад і Він... Але я не можу тобі обіцяти, що Він допоможе тобі здійснити твої мрії, бо ж вони досі залишились мріями... Ти залишишся тут і будеш сподіватись на те, що він зрозуміє тебе... І можливо, він зрозуміє. А можливо, твоя мрія залишиться мрією назавжди.... І нічого ніколи уже не зміниться... Твої крила залишаться красивою частиною інтер'єру і щодня будуть нагадувати тобі про все, що з тобою відбулось. Ти ніколи не почуєш шепіт хвиль твого моря, але до останньої хвилини ти будеш доглядати свій сад...і вже ні на що не будеш не сподіватись"
Іріс мовчала. Вона так довго готувалась до польоту, а тепер не могла обрати між жалістю до себе і до нього...,між невідомістю "там" і невизначеністю "тут."
"Але ти можеш спробувати - продовжив голос,- можеш спробувати навчитись літати там, де ніхто ніколи не літав. Ти ж посадила сад там, де ніхто не садив...Ти будеш поряд з Ним, твій сад не зав'яне, але чи вистачить у тебе сили жити по законах Країни Неприборканих Стихій, по яких Він живе, і досягнути щастя, як у Країні Кольорових Бажань? Це мало кому вдається, але вирішувати тобі. Якщо ти зможеш, то твій сад буде квітнути, доглянутий тобою, а ти зможеш почути пісню морських хвиль, підіймаючись у політ на своїх власних крилах. Але ти назавжди залишишся самотньою, навіть поряд із ним, тому що він ніколи не зрозуміє для чого тобі політ і море. Вирішуй. Сьогодні та ніч , коли ти вперше увійшла в цю печеру, і вона може стати останньою твоєю ніччю в ній. Ти прокинешся там, де обереш у цьому сні,"- промовив голос і зник, ніби гуркіт грому розчинився і звуках завірюхи.
Іріс не прокинулась. У своєму сні вона стояла на високому уступі скелі і дивилась в омріяну далину, туди, де грало море, туди, де над морем вона малювала чарівні кольорові веселки, туди, де вона своїм палким бажанням змінити світ на краще знищила Долину Тиші. Вона розуміла, що сила Ардеса ніколи не була призначена для неї, і ніколи не буде... Але вона розуміла і те, що та оаза, яку вона створила такими зусиллями, загине без неї. В неї був тепер вибір, який вона мала зробити до першого променя сонця. Але вона ще не знала його.... І вона розуміла, що коли Землю освітить перший промінь сонця, вона має зробити свій вибір і змінити свій світ єдиним помахом крил...
Розділ 7. Таємниці Країні Снів
Час ішов, а Іріс не прокидалася. В її печері ще жеврів вогонь, на горизонті підіймалося гаряче сонце, а дівчина у своєму сні все ще стояла на краю скелі у роздумах. Вона навіть не зрозуміла, що це був сон, бо він був таким яскравим і реалістичним, а почуття її — такими гострими й болючими.
Саме в цей час з Іріс сталося те, що трапляється з тими, хто не хоче повертатися зі сну в реальність: вона перейшла прозору межу й опинилася у потойбічній Країні Снів. Тут час іде за своїми правилами, з іншою швидкістю, ніж у звичайному світі. Примарна Країна Снів виконує наші потаємні бажання — у ній ми проживаємо те, що могло б статися у справжньому житті. За хвилини нашої реальності у Країні Снів минають дні або навіть роки. Саме тому Іріс сприймала все, що відбувалося з нею, як реальні події.
Коли сильний порив вітру підхопив її і стрімко кинув зі скелі, вона на мить злякалася. А потім, згадавши про крила, широко розправила руки, намагаючись утримати рівновагу. Серце виривалося з грудей, кров гаряче била у скронях, але коли за сотню метрів до землі вона відчула, що крила тримають її, що вона може втриматися в повітрі, а вітер підіймає її у висоту, — холодний страх змінився ейфорією польоту. Те саме відчуття, коли кожна мить приносить чисте задоволення. Тепер висхідні потоки повітря тримали її, немов пір'їнку, що м'яко опускається на землю, а кожен помах крил змінював напрямок польоту чи підіймав ближче до хмар.
Коли Іріс оговталася й повернулася до стану спокою та впевненості, її очі почали вихоплювати з простору внизу суворі гірські пейзажі, широку долину, сині озера. Зробивши кілька кіл над землею, вона востаннє глянула на свій сад і рукотворне озеро. З висоти вони здавалися такими маленькими, що навіть не вірилося, ніби все своє життя у Країні Нездійснених Мрій вона присвятила створенню цього крихітного куточка краси. Серце стиснулося від жалю за тими роками, в яких, окрім щоденної боротьби за життя, була ще й величезна кількість моментів радості. Вона востаннє кинула прощальний погляд на те, що залишала позаду, і спрямувала свій політ у бік сонця, що сходило на горизонті.
Коли сили Іріс уже вичерпувалися, вона почала думати про те, де б зупинитися для перепочинку. Знизу, наскільки сягало око, височіли холодні сірі гірські хребти, над нею пропливали хмари, але дівчина не бачила жодного придатного місця для відпочинку. У Країні Снів кожне бажання може стати реальністю, та Іріс ще не до кінця розуміла, де вона, тому сприймала все, що відбувалося, як належне.
На мить Іріс заплющила очі, засліплена яскравим сонячним промінням. У цю секунду в її голові мимохіть промайнула думка: як склалося б її життя, якби вона колись не наважилася посадити дерево всупереч забороні? Коли ж вона за мить розплющила очі, то спершу подумала, що бачить міраж. Попереду, у золотому сяйві між хмар, виблискувало небесне місто. Його незвичні сферичні будівлі віддзеркалювали світло, створюючи ефект суцільного сяйва.
Проте з наближенням міраж не зник — навпаки, його контури ставали дедалі чіткішими й водночас ефемерними. Ні на мить не роздумуючи, Іріс спрямувала свій політ у бік дивовижного міста.
Коментарі
Дописати коментар
Дякую, що завітали до ELMA-art. Поділіться враженнями про мої твори. Ваша думка важлива для мене,а гарні відгуки надихають творити далі